Науковий семінар «Проблеми академічної практичної української транскрипції японської мови»

26 вересня 2024 р. в Інституті сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України відбувся науковий семінар на тему «Проблеми академічної практичної української транскрипції японської мови».

Модератор – старший науковий співробітник відділу Азіатсько-Тихоокеанського регіону, кандидат філософських наук, японіст Сергій Капранов.

З доповідями виступили незалежний дослідник-японіст, кандидат філософських наук Андрій Накорчевський та відомий перекладач з японської мови Ігор Дубінський.

В обговоренні взяли участь: в. о. директора Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського, доктор філософських наук Віктор Кіктенко, експерт у галузі фонетичної, наукової та практичної транскрипцій, доктор філологічних наук Олексій Хамрай, авторка академічної транскрипції китайської мови, кандидатка філологічних наук Євгенія Гобова, дослідниця практичної транскрипції в’єтнамської мови, кандидатка філологічних наук Вікторія Мусійчук, головна редакторка журналу «Східний світ», докторка історичних наук Іванна Отрощенко.

Відкрив семінар Віктор Кіктенко зазначивши, що на порядку денному стоїть завдання прийняття уніфікованої практичної транскрипції японської мови для наукових видань Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України. Крім того, зважаючи на існування кількох варіантів таких транскрипцій, до Інституту час від часу находять запити щодо надання рекомендацій у цьому питанні. Тож метою семінару є обговорення стану справ у цій царині та вироблення пропозицій щодо вирішення питання.

Модератор семінару Сергій Капранов представив учасників та надав слово доповідачам.

Перший доповідач, Андрій Накорчевський, наголосив, що однією з проблем української японістики є відсутність єдиної нормативної практичної транскрипції для японської мови. Останнім часом з’явилося близько десяти різних систем практичної транскрипції, що викликає певне занепокоєння і навіть запальні обговорення в середовищі споживачів перекладів із японської. Головною проблемою є спосіб передачі на письмі середньоязичних звуків японської мови, аналоги яких в українській мові відсутні.

Нижче наводимо основні тези доповіді А. Накорчевського:

У другій половині ХХ ст. в перекладах японської літератури українською мовою сформувалася певна система практичної транскрипції, якою користувалися й продовжують користуватися з незначними змінами багато фахівців і майже всі провідні перекладачі літератури. Її використовують ще з часів заснування журналу “Всесвіт” таким визнаними перекладачами класичної японської літератури як Іван Дзюб, Ігор Дубінський, Мирон Федоришин. Ця система також використовується в більшості публікацій в журналі “Східний світ” Інституту сходознавства НАН України.

Адекватність цієї системи підтверджена зокрема у статті професора І. Бондаренка, у якій він обґрунтовує її валідність, зауважуючи, що всі “ідеологічні” закиди щодо її начебто російськості, “окрім усмішки”, нічого не викликають” (І. Бондаренко. Транскрипція японської лексики літерами українського алфавіту//Записки з українського мовознавства. 1999. № 7). Юрій Шевельов: “Взорування на російській мові чи то в його позитивному застосуванні (пишім як по-російськи), чи то в негативному (пишім відмінно від російського) в незалежній країні мусить бути цілком облишене”. Цю систему І. Бондаренко застосовує у своєму словнику — Бондаренко І. П., Хіно Т. Українсько-японський японсько-український словник. Навчальний словник японських ієрогліфів. Київ: Альтернативи, 1998. Також зазначимо, що докторська дисертація І. Бондаренка «Російсько-японські мовні взаємини ХVІІІ ст. (Історико-лінгвістичне дослідження)» доводить і те, що російська система транслітерації Є. Поліванова, із якою “багато в чому збігається“ українська практична транскрипція, є абсолютно адекватною.

Подібну систему науково обґрунтовано в праці доцента Національного університету “Львівська політехніка” М. С. Федоришина «Українська транскрипція японської мови. Методичний посібник з основ японського письма; фонетична транскрипція” (Львів, 1994) із незначними уточненнями, які не мають принципового характеру і видаються прийнятними (вона ґрунтується на тому, що в деяких діалектах української середньоязичні звуки наявні, і на письмі вони відображаються літерами “ц” і “с”).

Детальний розбір особливостей всіх наявних систем транслітерації наведено у статті О. Бондаря “Японські запозичення і український правопис”//Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Східні мови та літератури. 2012. № 18., у якій він робить висновок, що система М.С. Федоришина видається йому найбільш прийнятною.

Проте останнім часом д.ф.н І. Бондаренко через незрозумілі причини змінив свою думку і став використовувати практичну транскрипцію, наближену до традиційної англійської транскрипції Гепберна, у якій середньоязичні звуки передаються сполученням літер sh, ch, j, а в новому варіанті передаються українськими буквами “ш”, “ч”, “дж”, на відміну від попередніх “с”, “т” і “дз”. Таку систему особливо активно підтримує середовище любителів манґа (японських коміксів), які витоково перекладалися з англійської мови, відповідно, англійська транскрипція Гепберна за принципом транслітерації відтворювалася українською абеткою. Таким чином, зокрема, замість традиційного написання Фудзісан з’явилося Фуджісан, замість Хіросіма – Хірошіма, замість Тіба – Чіба; замість Сідзуока – Шідзуока тощо.

Проте:

Таке написання суперечить нормам “Українського правопису” 2019 р., § 129, п. ІІІ, у якому зазначено, що в географічних назвах, тобто словах іншомовного походження, треба обов’язково писати літеру “и” в таких випадках:

“після приголосних дж, ж, ч, ш, щ і ц перед приголосним: Алжир, Вашингтон, Вірджинія, Гемпшир, Жиронда, Йоркшир, Лейпциг, Циндао, Чикаго, Чилі”.

Тобто написання ХірошІма, ФуджІсан, ЧІба прямо порушують цю норму, бо за українським правописом писати тоді ХірошИма, ФуджИсан, ЧИба і т.і.

Традиційне написання закріплено і в українському газетирі, де всі зазначені вище географічні назви подаються як утверджені для використання в друкованих виданнях українською мовою саме в традиційному написанні — Фудзісан, Хіросіма, Тіба, Сідзуока і т.і. (http://www.ukrmap.com.ua/u/1/files/asia.pdf).
Як відомо, одним із правил встановлення практичної транскрипції є традиційність. “Більшість традиційних назв (власних і загальних) стали фактами мови-реципієнта, підпорядкувавшись її фонетичним та граматичним законам, дали у ній похідні і навіть фразеологізми, увійшли у наукову термінологію. Так само як важко замінити в українській мові слово «Англія» на «Інґленд», «Лондон» на «Ландон», а «Відень» на «Він», важко замінити безліч апелятивів, які стали фактами української мови, на форми, що є фонологічно більш виправданими. Така заміна відірве їх «від усього комплексу знань, поєднаного з їх старою традиційною формою, та призведе до значної втрати інформації» [3, с. 252].” (Есенова Е.Й. (Ужгородський національний університет) Практична транскрипція як засіб передачі матеріальної форми запозичень у мові-реципієнті).
Також ми цілком поділяємо думку цієї дослідниці про те, що “і вимову, і написання можна відобразити в транскрипції лише до певної міри, оскільки графіка (у всякому разі у мовах зі звуко-буквеним написанням) не є надто віддаленою від звучання, так само як і не може повністю з ним збігатися.”

Те саме твердження ми знаходимо і в статті Максима Вакуленко: “”Squeezing” the given phonetic system into the Procrustean bed of another, different one, is principally impossible” (Practical transcription and transliteration: Eastern‐Slavonic view // GOVOR 32 (2015), 1).

Тобто будь-яка система практичної транскрипції є умовною, і всі претензії, що одна система передає звуки іноземної мови, які не притаманні українській мові, краще за іншу, видаються безпідставними. Нагадаємо, що для наукової, найбільш точної транскрипції сьогодні застосовують спеціальну Міжнародну фонетичну абетку.

Таким чином, при виборі системи практичної транскрипції треба перш за все враховувати норми орфографії та орфоепії української мови, тобто мови-реципієнта: “Систему практичної транскрипції …. мають встановлювати носії мови-реципієнта, тобто ті, хто будуть нею користуватися; наприклад, систему передачі англійських, французьких, німецьких, італійських та інших латинописних текстів в українській мові встановлюватимуть носії української мови; передачу ж українських текстів латиницею для англійців встановлюватимуть носії англійської мови, для французів — носії французької тощо” (Есенова. Ibid).
Тому при виборі практичної транскрипції крім зазначених вище орфографічних норм треба керуватися і нормами орфоепії української мови. Як відомо, на відміну від тієї ж російської мови, м’які шиплячі звуки не притаманні українській мові, у який послідовно відбувається процес ствердіння шиплячих-середньоязичних звуків. Цей феномен засвідчений і доведений в класичній праці видатного філолога-україніста Юрія Шевельова «A Historical Phonology of the Ukrainian Language», (1979) («Історична фонологія української мови». Переклад з англійської: Сергій Вакуленко та Андрій Даниленко. Харків: Акта, 2002), а також численні праці інших мовознавців, зокрема А.М. Залеського (Реконструкція послідовності етапів ствердіння шиплячих в українській мові // Українське мовознавство № 13, 1985), Царалунги І. Б. (Особливості консонантизму староукраїнської мови у грамотах XV ст.), а також численних посібниках з української орфоепії, в яких рекомендується спеціально вчити учнів твердій вимові шиплячих.
Тож виходячи з норм української орфоепії, пересічний український мовець зі знанням орфоепічних правил навіть при написанні ХірошІма, ФуджІсан, ЧІба, вимовлятиме ХірошИма, ФуджИсан, ЧИба, що не наближає, а лише віддаляє від питомо японської вимови, у фонетичній системі якої голосний звук “И” відсутній.
Додатковим аргументом на користь збереження традиційної практичної транскрипції японської мови і затвердження її як нормативної є той факт, що 1937 р. офіційна комісія японського уряду визнала систему Гепберна невідповідною саме через неадекватну передачу середньоязичних звуків японської мови і визналаофіційною системою “кунрей”, у якій змінила запис проблемних транскрипцій. Так, замість Hiroshima правильним було визнано написання Hirosima, замість Fujisan – Fuzisan, Chiba – Tiba тощо.Систему “кунрей” була скасувала американська окупаційна влада в 1945 р., її відновлено як офіційну після завершення періоду окупації в 1954 р. Ця система й досі вважається офіційною, хоч допускається і вживання системи Гепберн як найпоширенішої в англомовному світі.
Ще одним важливим аргументом є сам принцип побудови японської складової абетки. В якій всі фонетичні знаки розташовані не в довільному порядку, а за фонетичним принципом. На початку йдуть п’ять знаків, якими позначаються базові голосні звуки (а,і,у,е,о) , а потім їх комбінація з відповідними приголосними. Наприклад, першим після голосних йде рядок (насправді стовпчик), який починається з приголосного “к” (ка-кі-ку-ке-ко), за ним “с” (са-сі-су-се-со). Тож проблема полягає в тому, що за проводжаючи в практичній транскрипції замість “сі” написання “ші” ми порушуємо цей фонетичний принцип. Те саме стосується його дзвінкого варіанту (дза-дзі-дзу-дзе-дзо), тож запровадження написання “джі” замість “дзі” знов таки порушує цю фонетичну єдність.

Тож, з огляду на все сказане, ми вважаємо за доречне встановити як нормативну для української мови традиційну систему практичної транскрипції яка наведена в згаданій вище статті І. Бондаренка (1999) та з допустимими варіаціями М. Федоришина (1994). Ці системи не порушують законів української орфографії та орфоепії, а також адекватно в межах можливого передають сучасну орфоепію японської мови, зберігаючи при тому принцип традиційності.

Другий доповідач, Ігор Дубінський, ознайомив з поточним станом транскрипції японських слів в українських художніх перекладах, навів обґрунтування і методику укладання практичної транскрипції та зазначив перспективи розвитку цього питання.

Нижче наводимо основні тези доповіді І. Дубінського:

Засновки: (1) практична транскрипція має якнайменше суперечити попередній практиці; (2) практична транскрипція має якнайменше суперечити правопису.

У перекладах художньої літератури переважно (Дзюб, Турков, Дубінський, Москальов та ін.) використовується транскрипція, яку деякі дослідники вважають похідною від російської транскрипції (Поліванов), хоча доказів цього не наводять. Жодних згадок про те, ніби видавництва накидали певну транскрипцію, я від перекладачів не чув (і сам ні на що подібне не наражався). Переклади з відмінною транскрипцією (Федоришин) виходили безперешкодно. Документи УРСР, що приписували б українську транскрипцію японських слів, мені не відомі (хоча я не виключаю, що існували газетир і довідник для дикторів українського радіо й телебачення). В останні десять років запропоновані, здебільшого у ЗВО, кілька транскрипцій, що є варіантами транскрипції 1944 р. (Діброва і Одинець). Викладачі й випускники почали користуватися ними в перекладах. Найбільша за обсягом галузь, де застосовуються нові транскрипції, — переклад манґи та аніме. Насьогодні видавництва, що видають переклади з японської користуються такими транскрипціями: «Факт», «Кальварія», «Астролябія», «Наш формат», «Vivat» — «нереформована», видавництво Бураго — перейшло на «реформовану» (Бондаренко), «Фоліо» — залежно від перекладача, «Либідь», «Сафран», «Bimba», «Морфеус», «Фенікс» — «реформована».

Обґрунтування доцільності змінення практичної транскрипції (Івахненко і Шпігунов) сумнівне, корисний ефект зводиться до нібито наближення вимови до японської. Однак, за нашим спостереженням, японські носії не ідентифікують свої слова у виконанні практичної транскрипції. Крім того, таке наближення переслідує інтереси японської, а не української мови (Бондар). У відомих мені публікаціях не використовуються сучасні експериментальні методи та об’єктивні (вимірні) фонетичні характеристики, хоча на початку задача ставилася саме так (Бондаренко). Методична слабкість ставить під сумнів і висновки. В публікаціях, де пропонується реформа транскрипції, мені не вдалося знайти згадок про можливий корисний ефект. Обґрунтування переважно зводиться до констатації наближеності «традиційної» транскрипції до прийнятої в російській мові. Останнім часом під це підводять ідеологічну базу, що автоматично позбавляє обговорення розумності.

Відомі мені публікації ґрунтуються на транскрипції японських та українських звуків знаками міжнародного фонетичного алфавіту. В деяких роботах є описи того, як формуються відповідні фонеми в мовному апараті людини. Самостійних досліджень, наприклад, методом кінефлюорографії, ніхто не проводив. Далі з того, які уявлення має автор про близькість тих чи інших звуків або порядку їх формування, виводяться рекомендації щодо транскрипції. З 1970-х відомі об’єктивні методи, де знаходять фонетичні параметри, за якими визначається відмінність звуків, та значення цих параметрів, за якого виникає можливість ці звуки розрізнити. Для об’єктивності до експериментів залучали респондентів різних біологічних видів. Нині використовують вимірні параметри, які виводять з аналізу спектрограм. Я пропонував провести таке дослідження в 1997 році, коли викладав у Лінгвістичному університеті в Києві. Тема була затверджена на кафедрі східних мов, проте університет не спромігся знайти фінансування.

Рівень наукової розвідки визначає метод, а не предмет. Відповідно, науковість публікацій, що не базуються на сучасних методах, сумнівна. На додачу, автори відомих мені публікацій розглядають лише частку засад транскрипції, причому всі ту саму, решту оминають мовчанням. Це змушує сумніватися в об’єктивності та мотивації. Ні «традиційна», ні «реформована» транскрипція не є єдиною. Так і має бути за умов, коли питання не досліджене на належному науковому рівні.

Для науково-дослідного інституту, на мій погляд, доцільно внормувати застосування якогось одного варіанту практичної транскрипції. Пропонував би віддати перевагу «традиційній» транскрипції, якою написана більшість художніх перекладів, та яка застосована в єдиному відомому мені нормативному документі — Газетирі (покажчику) географічних назв світу Мінекоресурсів.

В обговоренні Євгенія Гобова поділилася досвідом запровадження академічної транскрипції китайської мови, пристала на думку про важливість методу, що ліг в основу запровадження тієї чи іншої системи транскрипції. Олексій Хамрай розповів про загальні принципи наукового підходу до транскрибування іноземних слів та особливості їхнього застосування до східних мов. Сергій Капранов поділився досвідом тривалого використання системи М. Федоришина у наукових працях. Андрій Накорчевський також повідомив, що він проводив консультації з україністами з приводу узгодження окремих спірних питань транскрипції японської мови з українським правописом. Окрема дискусія виникла щодо питання відмінювання японських власних назв. Частина учасників семінару висловилася за керування виключно українським правописом, інша частина висловила побоювання щодо хибного трактування або нагромадження омонімів. Вікторія Мусійчук нагадала, що для академічних видань допустима традиція подавати оригінальні назви в дужках після транскрибованого слова, щоб уникнути непорозуміння.

За підсумками обговорення було прийнято рішення доручити А. Накорчевському підготувати проєкт академічної практичної української транскрипції японської мови для затвердження Вченою радою Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського.